Вчора був проведений мітинг присвячений визволенню нашого міста, бій за Вознесенськ 15 квітня 1920, який провели частини української армії по вузлової станції Вознесенськ, захопленої більшовиками. Про значимість цієї не заслужено забутої і всіляко замовчуваної події розповів Віталій Карпенко та Демид Губський (ВО «Свобода»). Виступали всі бажаючі, традиційно люди виконали Гімн України.
Напередоні бою частини Української армії перебували у важкому стані через нестачу боєприпасів. Два більшовицькі бронепотяги обстрілювали їх з гармат і кулеметів. На позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметів насувалися 250 курсантів школи червоних командирів.
25-річний командир Окремого кінного запорозького республіканського полку (кінний полк Чорних запорожців) Петро Дяченко (родом з села Березова Лука Миргородського повіту, Полтавщина), важкохворий на тиф, лежав у критому фургоні. Кулеметник Петро Первухин з Харківщини ще раніше вистріляв усі набої, підпустивши ворожу лаву на приціл і розстрілявши її. Заступник Дяченка поручник Карліс Броже (латиш за національністю) атакував ворога двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися. Настала загроза знищення.
Перемагаючи недугу полковник Дяченко з останніх сил повів Чорних запорожців у бій. У цей час гармаш чорних запорожців останніми двома стрільнами підбив ворожий бронепотяг. Побачивши це, другий бронепотяг більшовиків поспішив за закрут залізниці. Запорожці-чорношличники з чорними прапорцями на списах та чорним знаменом «Україна або смерть» влетіли, проскочивши лаву зсередини і з боків, знищивши всіх.
Козаки раділи торжеством блаженних. Кулеметник Петро Первухин згадував: «Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші… підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться… Були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали: „Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду!“ … Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би: „О Боже, здуріла дитина!“»
Цією відчайдушною атакою Чорні запорожці відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів. Генерал Михайло Крат свідчив, що тоді було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32000 гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети тощо.
Джерела:
Книга «Чорні запорожці. Спогади командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР», під редагуванням Романа Коваля
Коваленко Сергій. Чорні Запорожці: історія полку. — Київ: Видавництво «Стікс», 2012.